Досвід переможців

Як Велика Британія відновлювала економікупісля Другої світової війни

Повномасштабна війна, яку росія розв’язала 24 лютого 2022 року, усе ще, на жаль, точиться на території України. За словами міністра фінансів Сергія Марченка, наша країна вже була змушена витратити на війну понад 8 млрд доларів. А прямі втрати нашої економіки станом на 18 травня сягнули 97,4 млрд доларів. Війна перейшла у затяжну фазу, швидкої перемоги не вийшло. Утім, є і хороша новина – бліцкриг росіян провалився.

Наша перемога не за горами! Але потрібно ще трохи почекати. І щоб очікування було приємнішим, пропонуємо сконцентруватися на позитивних прикладах повоєнного відновлення економіки та буденного життя.

Минулого разу ми розповіли про досвід Великої Британії. Нині героїнею матеріалу стала Франція.

Загальні відомості

Друга світова війна тривала 2194 дні. Та вже 22 червня 1940 року в Комп’єнському лісі, де 1918 року німці підписували капітуляцію, Франція від імені уряду Філіппа Петена уклала перемир’я з Третім Рейхом.

За умовами цього документу, Францію поділили на дві частини: північно-східну німці попросту окупували, а спірні регіони Ельзас і Лотарингію Німеччина анексувала та створила на півдні Франції державу, яку очолював маріонетковий уряд колаборанта Петена зі столицею у місті Віші.

Цьому передувала провальна політика французького уряду та помилкова військова стратегія.

Замість того, щоб розвивати армію, Франція десять років буквально закопувала гроші в землю – споруджувала й удосконалювала так звану лінію Мажино.

Через капітулянтські дії французького керівництва та деморалізованих генералів, які думали лише про почесну здачу на милість Третього Рейху, німці преспокійно обійшли лінію Мажино й рушили вглиб країни.

Окупація Франції тривала до 1944 року – до висадки союзників у Нормандії.

Люди дивляться на переповнені Єлисейські поля від Тріумфальної арки, коли парижани збиралися на вулицях Парижа, щоб відсвяткувати безумовну капітуляцію Німеччини наприкінці Другої світової війни.

Французька економіка перебувала в жахливому стані – окрім руйнувань від воєнних дій свій внесок зробила й окупація нацистами, які використовували ресурси поневоленої країни для забезпечення власних потреб.

Виробництво скоротилося втричі: промисловість впала на 70%, вдвічі знизилося сільське господарство, значно зменшився автомобільний парк і вантажні перевезення.

В країні діяла карткова система, не вистачало сировини й харчів, безробіття було масовим – на той момент нараховувалося близько 600 тис. безробітних.

Тимчасовий уряд генерала де Голля

Із закінченням Другої світової у французьких колоніях розгорнулася національно-визвольна боротьба. Свою незалежність проголосив В’єтнам (щоправда, визнали це тільки в 1954 році. – Ред.). У Сирії та Лівані розпочалися сутички з французькими військами. У Лаосі та Камбоджі активізувалися партизани.

У вересні 1944-го генерал Шарль де Голль сформував новий коаліційний Тимчасовий уряд, до якого увійшли учасники руху Опору.

Політику поліпшення економічної ситуації в країні де Голль розпочав з націоналізації. У державній власності опинився Французький банк і чотири найбільші кредитні банки країни. Також уряд націоналізував низку вугільних шахт, заводи авіаційних компаній та автомобільної компанії Renault, значні фірми, енергетичні підприємства, морський транспорт.

Окрім того, уряд де Голля встановив 40-годинний робочий тиждень, на 50% підвищив зарплати, пенсії ветеранам війни, скасував податки на зарплату низькооплачуваних робітників, багатодітні сім’ї отримували допомогу від держави.

У грудні 1945-го уряд презентував проєкт бюджету на прийдешній рік. Депутати-соціалісти хотіли скоротити військові витрати на 20%. Що цікаво, комуністи підтримали таку пропозицію.

Шарль де Голль протестував. На його переконання, коаліційний уряд не міг подолати економічні труднощі та виклики на міжнародній арені. Тому в січні 1946 року генерал подав у відставку. Її прийняли.

Уряд очолив соціаліст Фелікс Гуен. Під його проводом до уряду ввійшли семеро соціалістів, шестеро комуністів, а також шестеро католиків.

Шарль де Голль, 1-й Голова Тимчасового уряду Французької республіки

Шарль де Голль засновує Об’єднання французького народу (Rassemblement du peuple français, RPF) – опозиційну політичну силу, в яку генерал запрошував усіх окрім «сепаратистів» – Комуністичної партії.

Причиною, що підштовхнула де Голля на створення цього блоку, стало, по-перше, ігнорування французами політичних процесів у державі, а, по-друге, несприйняття Установчими зборами його проєкту Конституції.

Четверта республіка

У жовтні 1946 року у Франції відбувся референдум, на якому схвалили новий основоположний закон – Конституцію. Відповідно до неї, парламент складався з двох палат – Національних зборів і Ради республіки. В руках першої і була зосереджена вся влада, адже вона ухвалювала закони та контролювала уряд. Президенту ж надавалися другорядні функції, хоч (чи, можливо, саме тому) обирали його на сім років.

Набула чинності ця Конституція 24 грудня того ж року.

У січні 1947-го відбулися вибори президента. Ним став Венсан Оріоль. З його інавгурацією розпочинає своє існування Четверта республіка.

Її економічне положення було вкрай важким. Окрім того, що колоніальна імперія сипалася, мов картковий будинок, країна перебувала в стані перманентного страйку та масових заворушень робітників.

За час президентства Венсана Оріоля змінилося 18 урядів – по 2,5 уряду на рік, грубо кажучи.

Утім, темпи економічного розвитку Франції прискорилися. На довоєнні показники (тобто на рівень 1938 року) в промисловості вдалося вийти вже у 1948-му, а в сільському господарстві – у 1950-му. За це потрібно подякувати очільнику першого уряду Четвертої республіки – соціалісту Полю Рамадьє.

В умовах відсутності великих капіталовкладень уряд провадив політику програмування економічного розвитку. Такий підхід передбачав надання кредитів, податкових пільг (хоча загалом податкові тарифи збільшили), державних замовлень тощо. Для приватного капіталу програмування мало рекомендаційний характер.

Не відкладаючи на безвік, уряд ухвалив перший план модернізації та реконструкції економіки, другий – був ухвалений вже у 1954-му. Завдяки цьому виникли нові галузі промисловості – атомна, електронна, хімічна, нафтовидобувна й нафтопереробна.

У 1948 році країна долучилася до плану Маршалла. На долю Франції припало близько 20% від всього обсягу допомоги, а це приблизно 3,4 млрд дол. Утім, завдяки зовнішнім позикам і кредитам за планом Маршалла з 1946 до 1958 року Франція отримала 12 млрд доларів.

1949 рік – Франція стає членом НАТО

План Маршалла – програма економічної допомоги європейським державам після Другої світової війни. Її представив у 1947 році держсекретар США Джордж К. Маршалл. Запрацювала вона у квітні 1948-го. Що цікаво, участь у програмі пропонували СРСР та його сателітам, ті за вказівкою Йосипа Сталіна відмовилися. Програма реалізовувалася чотири роки – до 1952-го. Країни Західної Європи протягом двох десятиліть після відчули небувале зростання та процвітання.

1951-й – Франція, Італія, Бельгія, Люксембург, Нідерланди та ФРН укладають договір про створення Європейської спільноти з вугілля та сталі. Документ передбачав скасування мит і створення єдиного ринку для вугільної та металургійної промисловості.

До речі, у цей час Франція перестала бути країною з переважанням легкої промисловості.

Проте керівництво країни все ще дотримувалося пропорційного розвитку всього комплексу галузей, що суперечило принципам інтеграції. Адже з таким курсом робилася ставка на самозабезпечення Франції всіма видами продукції замість участі в міжнародному поділі праці.

Це було економічно недоцільно, бо за таких умов потрібно було й надалі розвивати також і ті традиційні галузі промисловості, продукція яких не мала попиту на світовому ринку. А вони складали до 40% французької промисловості. Змінився курс лише у 70-ті роки.

Договір про створення Європейського співтовариства вугілля та сталі 1951 року

У 1952 році країну поглинула інфляція, зросло безробіття. Парламент розколовся на «європейців» і «націоналістів».

Нищівного удару Четверта республіка отримала з Алжиру, де навесні 1958-го вибухнув заколот ультраколоніалістів. Наприкінці травня тодішній президент Рене Коті закликав «найвидатнішого серед французів» посісти найвищу в державі посаду. І 1 червня 1958-го Національні збори призначили генерала Шарля де Голля прем’єр-міністром Франції.

Де Голль провів конституційну реформу. Новий основоположний документ ухвалили у вересні 1958 року. Ця Конституція значно звужувала права парламенту й розширювала президентські повноваження. Глава держави міг практично одноосібно визначати внутрішню і зовнішню політику країни.

П’ята республіка та голлізм

Шарль де Голль прагнув стабілізувати ситуацію в країні. Його прибічники створюють нову партію «Союз на захист нової республіки».

Починаючи з 1958 року уряд активно втручається в економіку. Завдяки законам, субсидіям й іншим пільгам вдалося досягти швидких темпів зростання промисловості.

З’являються нові галузі, зокрема, атомна й ракетна, виробництво ЕОМ, радіоелектроніка. Зросло виробництво товарів масового споживання – автомобілів, холодильників, телевізорів. Нафтова промисловість почала приносити більше прибутків.

Голлісти дотримувалися концепції, яку вважали основою для розвитку країни, – асоціація праці, капіталу й кадрів.

Діяльність державних підприємств і підтримка малого бізнесу суворо регламентувалися профільними міністерствами.

Іноземний капітал залучався в проєкти аерокосмічної промисловості й електроніку. Через це роль іноземного капіталу й зросла, хоча де Голль і проводив національну політику.

Шарль де Голль у 1961 році, тодішній президент Франції

Голлізм – політична ідеологія, заснована на ідеях Шарля де Голля. Його головна догма полягає в національній незалежності Франції від будь-якої іноземної держави. Але голлізм стосується також громадського й економічного устрою: голлізму притаманний консерватизм у соціальних питаннях і втручання держави в економіку (дирижизм). Крім самого де Голля, до голлістської партії, яка від 1958 року існувала у Франції під різними назвами, належали президенти Жорж Помпіду (1969-1974), Жак Ширак (1995-2007) і Ніколя Саркозі (2007-2012).

Продуктивність праці почала зростати, перевищивши на той момент середній західноєвропейський рівень. Створювалися нові робочі місця, розвивалася система соціального забезпечення та страхування. Селянство отримувало державну підтримку.

Посилювалися заходи для стабілізації фінансової системи, зокрема була проведена девальвація франка, випущені акції внутрішньої позики.

Результатом голлізму в економічному секторі стало те, що золотий запас Франції виріс з нульової позначки у 1958-му до 4,5 млрд дол. у 1965 році.

Країні вдалося не тільки розрахуватися зі своїми боргами, а й самій стати кредитором, посівши третє місце у світі за експортом капіталу.

Середньорічне зростання економіки Франції у ці роки складало 5,5% на рік. Вищий показник був лише у Японії.

На цьому тлі значно підвищився рівень життя населення, а його накопичення стали чи не основним джерелом внутрішніх інвестицій. Рівень безробіття був рекордно низьким. Вдвічі зросла кількість представників науки та культури.

Проте президент Шарль де Голль не забував, що він – генерал, тому приділяв особливу увагу модернізації збройних сил, оснащенню їх сучасною зброєю. Так Франція створила атомну бомбу, атомні підводні човни та балістичні ракети.

Червоний травень 1968 року

Читаючи про економічні успіхи Франції, зростання рівня життя, може здатися, що країна перетворилася на якесь Ельдорадо. Але це не так, незадоволених вистачало. Основною масою стала молодь.

Після Другої світової війни почався бебі-бум. У Франції це було особливо помітно – третина населення у 1968-му мала до 20 років.

Молодь прагнула свободи, їй не подобалося сидіти під пильним «батьківським» наглядом похилого генерала. Молодь не хотіла, щоб засоби масової інформації – телебачення, радіо – і надалі були під жорстким державним контролем.

Постер травня 1968: «Будь молодим і заткни пельку», з карикатурним силуетом Генерала де Голля

3 травня студенти Сорбонни вийшли на демонстрацію, яка зрештою перетворилася на найбільший після Другої світової війни соціально-політичний конфлікт у Франції.

Каталізатором стали сутички з поліцією: поліціянти застосували проти демонстрантів кийки та гранати зі сльозогінним газом. Затримали майже 600 студентів, сотні отримали поранення, 13-х наступного дня засудили.

Насильство з боку силовиків суспільство не сприйняло. 6 травня 20 тисяч демонстрантів вимагали звільнення засуджених, відставки ректора Сорбонни та міністра освіти, припинення поліційного насилля. Проти них знову кинули поліцію. У Латинському кварталі почали з’являтися барикади, бруківку розбирали й кидали в поліціянтів. Сутички тривали до ночі.

Зрештою протест підтримали всі вищі навчальні заклади Парижа. Демонстрації перекинулися на інші великі міста.

French_workers_with_placard_during_occupation_of_their_factory_1968 1 (1).png

Страйкувальники на півдні Франції з табличкою «Фабрика, зайнята робітниками».За ними — список вимог, червень 1968 року.

Щодня протести набирали обертів. До них долучилися робітники й селяни. Тільки вони, на відміну від студентів, вимагали підвищення зарплати, скорочення робочого дня, поліпшення соціального забезпечення тощо.

13 травня відбувся 24-годинний страйк, у якому взяли участь близько 10 мільйонів робітників – це на той час приблизно дві третини всієї робочої сили в країні. З 14 травня робітники почали захоплювати підприємства.

27 травня уряд, профспілки та підприємці підписали Гренельський протокол. В ньому йшлося:

● про підвищення гарантованої мінімальної зарплати майже на 35% в промисловості та на 56% в сільському господарстві;

● про загальне підвищення рівня зарплати на 13%;

● про підвищення пенсій;

● про поступове скорочення робочого тижня без зменшення зарплати;

● про заходи з ліквідації безробіття та поширення професійної освіти;

● про 50-відсоткову оплату днів страйку.

Учасники протестів сповідували ліві ідеології, зокрема, комунізм, соціалізм, марксизм-ленінізм тощо. Також вони використовували червоний прапор. Саме тому в СРСР ці події і назвали Червоним травнем, а от у самій Франції їх називають «Травень 68». До речі, до самої смерті Шарль де Голль був переконаний, що Комуністична партія Франції – недостатньо «національна і французька», називав представників цієї партії «сепаратистами», «іноземною партією», «агентами Рад».

Вщухли протести поступово у другій половині червня. А 23 і 30 червня відбулися парламентські вибори, після яких партія де Голля стала навіть сильнішою, ніж до протестів.

Виконання домовленостей викликало в листопаді 1968 року гостру фінансову кризу в країні. Для її подолання уряду довелося вдатися до непопулярних дій, що підірвало до нього довіру. 28 квітня 1969 року Шарль де Голль пішов у відставку. 9 листопада 1970-го він помер.

Франція після де Голля

Наступники генерала де Голля – Жорж Помпіду та Валері Жискар д’Естен – продовжили його справу. Голлізм залишався основою державної політики.

У першій половині 1970-х Францію охопили валютна й енергетична кризи. Уряд почав стимулював розвиток перспективних галузей промисловості, продукція яких могла бути конкурентоспроможною на світовому ринку. Особливих успіхів вдалося досягти в автомобільній, авіаційній, ракетній та електротехнічній галузях. Уже до кінця 70-х частка Франції за ними перевищувала 10% сукупного виробництва розвинених капіталістичних країн.

У 1980 році в промисловості було зайнято майже 26% населення країни. У сфері послуг працювало вдвічі більше людей – 57%. До 8,7% скоротилася частка тих, хто був зайнятий у сільському господарстві, через що Франція втратила титул аграрної країни.

Жорж Помпіду

У сільському господарстві того періоду взагалі був тривалий застій. Воно ніяк не могло остаточно перейти на капіталізм. Тому держава взялася його реформувати. Нерентабельні господарства уряд викуповував у примусовому порядку, що, звісно, викликало хвилю протестів серед селян.

Через банк Креді Агріколь держава стимулювала утворення великих фермерських господарств, підвищення рівня їхнього технічного оснащення.

Ці кроки дали результати – сільське господарство Франції експортує понад третину своєї продукції.

Valéry_Giscard_d'Estaing_(1975) 1 (1).png

Жискар д’Эстен

У 1981 році на виборах переміг Союз за французьку демократію – центристська партія, що була створена у 1978 як виборчий союз для підтримки президента Валері Жискара д’Естена. Однак президентом став Франсуа Міттеран, який протримався на посту два терміни по сім років, що стало найтривалішим президентством в історії Франції. В уряд увійшли представники від комуністів.

Відбулася часткова націоналізація великих банків (усього 36) і компаній. Кредитна система практично повністю опинилася в руках держави.

Державний сектор виробляв 23% промислової продукції. Однак потрібно розуміти, що майже половина з підприємств держсектору у Франції – змішані товариства за участю державного та приватного капіталів. Держава в них виступає найбільшим акціонером.

Цей другий етап націоналізації відбувся тому, що ліві намагалися виконати програму побудови соціалізму. Але зрештою вони визнали, що вона не відповідає реальним економічним умовам. Адже промислове виробництво замість 4% зростання почало скорочуватися на 0,1%.

Планування отримало особливий розвиток. У 1980-му був ухвалений уже восьмий план економічного розвитку на прийдешні п’ять років. Генеральний комісаріат планування, який за ініціативою комуністів, створили в 1946 році, так і не припиняв своєї роботи.

Авторитет комуністів падав. Вони пішли з уряду.

Вже 1986 року правий уряд ухвалив закон про денаціоналізацію державного сектора, який мав відбутися до 1991-го. Процес приватизації зупинили соціалісти у 1987 році, коли повернулися до влади.

Але одночасно розпочалося зниження дирижизму – державного адміністративного регулювання та контролю. Елементи адмінуправління і планування, які раніше допускалися, тепер виявилися «поза законом».

У 1993 уряд ухвалив програму оздоровлення економіки. Два ключові пункти, які це оздоровлення мало принести: підвищення податків і заохочення приватної ініціативи.

90-ті для Франції ознаменувалися високим рівнем безробіття. Темпи зайнятості населення зросли лише наприкінці десятиліття.

З 2001 року запрацювала трирічна програма державних доплат тим, хто отримує мінімальну заробітну плату – 14% від рівня мінімальної зарплати. Ця програма охопила близько 9 млн людей, що було відчутним тягарем для бюджету та платників податків.

1 січня 2002 року Франція перейшла на євро, відмовившись від франка.

Резюме

Сьогодні економіка Франції обіймає одне з провідних місць у західному світі разом зі США, Німеччиною, Великою Британією.

Серед галузей французької промисловості на світовому ринку першочергове значення знаходять машинобудування, виробництво зброї, автомобілебудування.

Легка промисловість країни спеціалізується на виробництві дорогого одягу, вишуканих парфумів, ювелірних прикрас, а Париж є визнаним світовим центром високої моди.

Загалом домінуючою силою в економіці Франції залишається держава, проте напрямок залежить від того, хто приходить до влади – праві чи ліві.

Чергування політичних сил досить болісно відображається на економіці постійним збільшенням чи зменшенням податків, хвилями націоналізацій-приватизацій тощо. Саме через це у французькій економіці виникають проблеми.

symmetrical-front-panoramic-view-eiffel-tower-bright-sunny-afternoon-taken-from-fountains-

Утім, економіка Франції попри політику продовжує розвиватися. Наприклад, у 2021 році зростання ВВП досягло 7%, що стало для країни найбільшим стрибком за останні 52 роки після 8-відсоткового падіння у 2020-му через пандемію коронавірусу.